Десять сторінок життя Миколи Гоголя

Багато видатних людей народжує українська земля. Одні у нас викликають захоплення, інші -

обуренняння, але не байдужість, тому що це люди, які уславили Україну.

1. Микола Васильович Гоголь-Яновський народився 1 квітня 1809 року у Великих Сорочинцях на Полтавщині в сім’ї дрібного поміщика. У родині Гоголів він був перш

им, хто народився в званні потомственого дворянина і мав право називатися по імені та по батькові. Засновником роду Гоголів («гоголь» означає селезень) вва­жався Остап Гоголь, який козакував за часів Богдана Хмельницького. Предки Гоголя, почина­ючи з прадіда , Яна, були священниками. Від отця Даміана (Яна) і пішов додаток прізвища Гоголів: Яновський. Гоголі завжди розглядали цей дода­ток як ознаку шляхетності.

2. Ще з юних років Микола Васильович по­любив читання, а особ­ливо самі книжки. На­вчаючись у гімназії, Го­голь був обраний бібліо­текарем. Він дуже любив чистоту книжок, тому для їх збереження при­думав дуже мудрий засіб: робив з паперу згорточ­ки, на зразок наперстка і пропонував студентам надягати їх на пальці, щоб не засалювати сто­рінок. Зазвичай хлопці сміялися з цього нововве­дення, але Микола влас­норуч загортав вказівний і великий палець читача і тільки потім ввіряв йому книгу.

3. В гімназії у Гоголя було образливе прізвись­ко «таємничий Карла». І його зовнішність нібито відповідала цьому: ху­денький, маленького зро­сту з тоненькими ніжка­ми, довгоносий.

Але не­зважаючи на це у нього було багато друзів. Вчив­ся юнак доволі непога­но, проте не вражав блиском таланту, долад­ністю мови та доброю поведінкою. В незнайо­мому оточенні поводити­ся невимушено не вмів, відчував себе, як сам го­ворив, «неотесаним і по­нурим». Коли ж освою­вався, то з незворушною міною міг відпустити та­кий жарт, що всі навколо давилися сміхом. Стра­шенно полюбляв усілякі розіграші та містифі­кації, і дуже важко було вловити межу між щи­рою оповіддю Гоголя і його нестримною фанта­зією.

4. Після закінчення гімназії Гоголь виїжджає до Петербурга, де влаштовується чиновником найнижчого класу — ко­лезьким реєстратором. Заробляє на рік 700-750 карбованців. Середня кімната в Петербурзі коштувала на той час 25 крб. на місяць, стільки ж — харчування: вранці і ввечері чай, в обід щі з яловичиною або перло­вий суп, каша з маслом, на свята та вихідні — пироги. Отже, 600 крб. на рік. Якщо врахувати ще 7 крб. щомісяця хо­лодної пори року на дро­ва, 2 крб. — водовозу, 5 крб. -

прачці, то вже не вистачатиме на лазню і цирульника. І все ж Го­голь жив над свої фінан­сові можливості: ходив у театр, витрачав 5 крб. на місяць на бібліотеку, тричі на тиждень відвідував Академію ми­стецтв. Усі витрати ста­ранно записував, звіти надсилав матінці, без до­помоги якої обійтися не міг.

5. У 1830 році в журналі «Отечественные за­писки» вийшла друком повість Гоголя «Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала...». Втім, вона була без підпису, і автор залишився читачам невідомим. Микола Ва­сильович багато дру­кується, але до виходу «Вечорів на хуторі біля Диканьки» не викорис­товує справжнє ім’я. Титулярний радник

Гоголь- Яновський ховається за псевдонімами: «ОООО», П. Глечик, Г. Янов, «па­січник Рудий Панько».

6. Прем’єра «Ревізора » на сцені петербурзького Олександринського теат­ру відбулася 19 квітня 1836 року. Сцени у домі городничого, страх че­кання ревізора, городни­чий відвідує у готелі го­лодного Хлєстакова — публіка не знала, як реа­гувати. На початку дії зрідка можна було чути сміх, але настав четвер­тий акт — сцени давання хабарів. Сміх затих, взалі панувало напружене чекання. Кінець акту викликав обурення. Се­ред тих, хто більше за всіх сміявся і аплодував, був цар. Після спектак­лю він навіть пішов за куліси поздоровляти ак­торів. Микола оцінив п’єсу фразою: «Тут всім дісталося, а найбільше мені». Це було сказано напівжартома. Крім цьо­го, цар наказав усім міністрам подивитися спектакль. Але загальна думка знатної публіки була негативною — це фарс і наклеп.

7. Кохання оминуло Гоголя. Дівчата, на яких він задивлявся юнаком, вважали його його хирлявим паничем. І хоча сільські красуні не були йому рівнею, але певний комплекс неповноцінності в нього залишився. Не знайшов він собі пари і серед шляхетних дівиць. Подобалася Гоголю молодша дочка В’єльгорського, і навесні 1850 року він навіть просив її руки. В’єльгорський делікатно відмовив, бо знав, що Анна Гоголю не пара. Треба думати, що відмова не завдала Гоголю тяжкої душевної травми, бо й не кохав він палко Анну, була вона лише його пристрастю.

8. 1847 рік приносить сенсацію. В світ виходить книжка Гоголя «Вибрані місця із листування з друзями», в якій можна прослідкувати погляд письменника на християнство. Гоголю байдуже, чи був Христос Богом чи людиною! Божественність Христа в тому, що він любив кожного «просто так», і, показавши всім, що це можливо, тим самим змусив повірити йому на слово. Отже, релігія є не що інше, як любов до людей. Якщо не слова, а реальне життя за нормами безпосередньої любові є суть релігії, то відпадає потреба в культі, ритуалах, в окремій організації, що монополізує віру.

9. Більшості людей тільки наприкінці життя доводиться відчути наближення смерті. Нещастя Гоголя було в тому, що смертельну муку він переживав багато разів. Відчуття смерті було настільки реальним, що у 1845 році він пише заповіт, в якому першим пунктом просить не ховати його одразу, а дочекатися, доки не з’являться явні ознаки розпаду. Найбільшим страхом Гоголя було поховання людини, яка знаходиться в стані летаргічного сну: вона відчуває, як її заживо ховають і не може навіть ворухнутися, подати знака, що ще жива.

10. Лікарі не знаходили у Гоголя хвороби. Він просто морив себе голодом, не мав життєвих сил і не хотів жити. Галюцинацій не було, лише в останній день почалося марення. Він раптом закричав: «Драбину, швидше драбину!». У згасаючій свідомості письменника, мабуть, сплив образ світового дерева, яке за християнською легендою стало східцями у небо...

Ірина Пшеничка